Євгенія Моляр: Романе, що саме тобі близьке в роботах Анатолія Сурми, і чому його вирішили запросити до участі в кінофестивалі?
Роман Бондарчук: Мені взагалі було не зрозуміло, що це за постать, бо про нього не було ніякої інформації. Я знайшов його YouTube-канал, знайшов там e-mail і почав йому писати, просто щоб з ним зустрітися. Ми поїхали зняти про нього документальний фільм, і виявилося, що Анатолій Сурма живе в Теофіполі Хмельницької області. А всі елементи, які потрапляють у його мультфільм - прямо за вікном. Можна сказати, що це в якійсь мірі документальна анімація, бо він що бачить – те втілює.
Є.М.: Мистецтво наїву, сучасне народне мистецтво, мистецтво аутсайдерів, чи ар брют, більш популярне в англомовному середовищі. До якої категорії мистецтва ти зарахував би творчість Анатолія Сурми?
Р.Б.: Для мене найважливіше, що це все чесно і щиро, а ще - настільки яскраво і незаперечно, що ти просто не можеш залишатися байдужим. У якійсь мірі Анатолій рятувався мистецтвом, коли в нього була виробнича травма у 2013 році і він не міг якийсь час працювати. Він сидів вдома і почав розбиратися з програмами, з безкоштовним софтом. Це повноцінні 3D-редактори, вони доволі складні - і Сурма опанував їх самотужки, сидячи на форумах. Мені здається, його творчий метод такий: він бере справжні історії, вкладає їх у форму казки, як він звик, мабуть, слухати від діда й баби. Далі опрацьовує елементи, які знаходить у програмному забезпеченні. Наприклад, бере шаблон спортсмена, домальовує йому лампаси на штанах і улюбленого нами персонажа - Дядька-жлоба. Те, що він робить відповідає кільком дефініціям. Не думаю, що це чистий ар брют - він часто досить важкий для сприйняття. А реальність, яку Сурма творить у мультфільмах, - легка, весела і якась доброзичлива до всіх персонажів. Це дуже сильно контрастує з атмосферою містечка, в якому він живе. У цій історії функція мистецтва дуже зрима: втеча в мультфільми, у змодельовану альтернативну реальність.
Звичайно, вони не промальовані, як піксарівські мультфільми, але, з іншого боку, це дозволяє одній людині робити цілком завершені висловлювання в самобутній стилістиці. Тут є абсолютна свобода - і водночас завершеність у своїй формі.
Є.М.: Хотіла б торкнутися етичної сторони роботи зі сучасними народними художниками. Часто робота з мистецтвом самоуків передбачає певну ієрархію: є відкривач, особа або інституція, які потім стають репрезентаторами. Є відкривачі Марії Приймаченко, Катерини Білокур, Божени Чагарової. У ситуації Анатолія Сурми немає цієї особи або інституції першовідкривача. Він сам став упізнаваним, популярним завдяки тому, що постив свої мультфільми. Цей момент надзвичайно вирізняє його в певній етичній свободі, незалежності від когось, хто був би цим відкривачем, від ієрархічності. Але зараз він потрапляє в умови інституції, тобто він є учасником кінофестивалю. Чи передбачає це якийсь інакший розвиток його творчості, його життя? Що значить для нього і для фестивалю ця співпраця?
Р.Б.: Узагалі, я думаю, що це зміна часів і зміна технологій, тому що словосполучення «народний 3D-художник» уже звучить як ознака часу. Анатолій абсолютно грамотно зробив собі сторінку на YouTube. Він написав номер картки, на яку йому можна донейтити (до речі, всіх закликаю донейтити Анатолію за його мультфільми). І в цьому плані, я думаю, він впорався не гірше за будь-якого СММ-менеджера, який робив би це за нього.
Присутність анімації Анатолія у фестивальній програмі DOCU/СИНТЕЗ, а також те, що Docudays UA цьогоріч “одягнений” у його персонажів, означає, що я дуже хотів би, щоб автор міг жити з мультфільмів, які він робить. Надалі створювати їх на замовлення, продавати музеям як відеоарт. Мені здається, що рівень його робіт високий без усяких знижок. Коли ми думали про фестивальну візуалізацію цього року, намагалися зрозуміти, як працювати з усіма тими парадоксами, які оточують і не дуже піддаються осмисленню. Мультфільми Анатолія Сурми стали для нас рятівною соломинкою. Його анімація безумовно фіксує наш час, момент, у якому ми живемо. Фестиваль завершиться, і наступного року він буде мати інший “одяг”, інші віжуали. Але я хотів би, щоб усе-таки ми зробили Анатолія більш помітним, мені хотілося б, аби він міг піднятися на якийсь вищий рівень: музейний, світовий.
Є.М.: Чи відомо тобі, наскільки Анатолій наразі видимий для культурного поля свого містечка, свого регіону?
Р.Б.: Цифрова особистість Анатолія Сурми іскрометна і має купу прихильників і підписників. А жива особистість зовсім інша, і для місцевого управління культури непомітна. Він навіть батькам не відразу показував свої мультфільми, вже маючи YouTube-канал. За його словами, батько пишався, а мама (вона працює зоотехніком) подивилася і сказала: «Тут неправильно, ти кажеш про гусок “штуки”, а їх рахують головами».
Загалом, думаю, ситуація з культурним полем більш-менш загальна по всій Україні. Наприклад, у місті Олешки, колишньому Цюрупинську, є прекрасна розписана хата Поліни Райко, відкрита активістами якусь кількість років тому. Споруда розвалюється, мало хто знає взагалі про її існування. Якісь окремі елементи живопису йдуть на принти, “в народ”: їх використовують дизайнери, їх використала мережа "Сільпо" в Херсоні. Не знаю, до речі, чи це було якось юридично оформлено.
Хоча насправді місту Олешки для туристичної привабливості було б ідеально взяти айдентику художниці Поліни Райко та використовувати її в сувенірах й інших комунікаціях. Те саме думаю про місто Теофіполь, яке вже має мистецький потенціал і може перетворитися на Анатолій Сурма-Ленд, створювати екскурсії та розвивати локальний туризм.
Є.М.: Гадаю, у кожному з регіонів можна знайти якогось такого самоука чи художницю-аматорку, народжених цим місцем і часто в себе непомітних. Сьогодні, коли культурна децентралізація вже просувається на державному рівні, як ти вважаєш, які можуть бути способи і методи роботи з таким мистецтвом?
Р.Б.: Я не дуже вірю в децентралізацію на місцях, там усе одно складна адміністративна ієрархія, не сформульовані критерії культури, не зрозуміло, як її підтримувати. Мені здається, що все одно має бути сміливий куратор чи кураторка, і навряд чи вони знайдуться на місцях. Тому що функцію культури на місцях усе ще сприймають як пропаганду краси рідного краю. І дуже зрідка трапляються притомні люди, які розуміють, що твори можуть бути критичними, вони можуть лякати, можуть бути будь-якими, головне, щоб виражали суть моменту. Хоча на місцях, звісно, теж є активні культурні організації, які виявляють непомічене мистецтво. Наприклад, у Херсоні, звідки я родом, Слава Машницький і «Тотем» опікуються вже згаданим будинком Поліни Райко, намагаються збирати гроші для опалення взимку, аби підтримувати його в якомусь нормальному стані. Вони в принципі постійно, так би мовити, “відкривають” місцевих цікавих художників. Оскільки Слава - член Спілки художників, в нього є право, здається, раз на два місяці зробити виставку в галереї художників на центральній площі. Й іноді вони там роблять абсолютно прекрасні та безумні проєкти.
Хоча, можливо, справді настала нова ера для художників-самоуків, адже їм у роботі допомагають соцмережі й інтернет. Ми, наприклад, переклали фільми Анатолія англійською мовою, зробили їм субтитри і виклали на Docuspace - з прагненням та надією, що іноземна аудиторія матиме можливість теж їх побачити і полюбити.
Є.М.: Мені згадуються практики 20 століття, які були в УРСР, в Югославії, коли були модними народні майстри. Вони створювали майстерні, спілки народних майстрів. Цікаво, що це не завжди мало позитивний результат. Через те, що самі майстри вдавалися до тиражування власних напрацювань: вгадували якусь найбільш цікаву для глядача тему і починали її штампувати. Таким чином втрачалася відвертість, певна вітальність цього мистецтва, за що ми його, власне, любимо. Тому мені, з досвіду роботи ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ», важливою здається роль музею як зберігача цього мистецтва.
Р.Б.: Можна припустити, що зараз народні майстри – це була б така величезна майнінг-ферма, де всі сидять за комп'ютерами, сплять на розкладачках і роблять 3D-мистецтво і DOCU/СИНТЕЗ.
Є.М.: “Анатолій - геніальний” - дуже частий коментар під мультфільмами Анатолія Сурми. Поняття “геній” корелюється з явищем самородка, самоука. Геній, який береться нізвідки. А середовище сучасного професійного мистецтва постає як антитеза, бо в ньому це поняття не надто використовується.
Р.Б.: Думаю, що непристойно називати когось генієм, бо це все якось дуже спрощує. Але якщо казати про його геній - він у тому, що Анатолій ніби «один у полі воїн». Не маючи взагалі жодної зброї, підготовки, досвіду малюнку чи композиції, він просто почав придумувати дуже місткі історії і сам-один їх реалізовувати. І їхня цінність ще в тому, що вони не всі бездоганно продумані та структуровані. Наприклад, робота «Сім'я гостює в діда і баби» - по суті, нормальний такий артхаусний французький фільм на українському матеріалі в жанрі анімації. Сюжету немає: діти приїхали до батьків, і ті їх нагодували, а ті їм допомогли розвантажити мішки з комбікормом. Але персонажі дуже детально вітаються за ручку, рубають дрова, вони накривають їсти. А діалоги на кшталт: «Іди, вже холоне», — вони всі гіперреалістичні. І це просто фантастичне поєднання, ти дізнаєшся про культуру цього народу: відвідини дітей, які живуть у місті та їдуть у село до своїх батьків.
Хвилі нищівної декомунізації: в Україні продовжують руйнувати культурну спадщину радянського періоду
Є.М.: Мені особисто з усіх його робіт відгукнувся мультфільм про декомунізацію “Ленінопад в дитячому садочку”. Багато моїх професійних спостережень якраз відбувається навколо феномену пост-Леніна, що з'являється на місці зниклих ленінів. Пусті постаменти в регіонах, містах, невеличких містечках і селах стали місцем для творчого самовираження їхніх мешканців. Усе згадую, як у селі Стара Котельня на Житомирщині якийсь місцевий майстер створив кінетичну композицію на місці Леніна. Це була блакитна куля, ніби земля, а навколо неї - такий флюгер жовто-блакитний. З одного боку — дзеркальний, з іншого — жовто-блакитний, а зверху ще літала пташечка. Від вітру вся конструкція крутилася на цьому високому постаменті.
Р.Б.: Я бачив постамент у Херсонській області, де теж Леніна прибрали, але пень цей залишився, і туди встромили український прапор — великий і красивий, але напис проступав навіть через фарбу, було написано: «Верной дорогой идете, товарищи!» І це все абсолютно сурмівська реальність, від неї нікуди не подітися.
Є.М.: Можливо, ти знаєш, які фільми дивиться Анатолій? У якому форматі відбувається процес самоосвіти?
Р.Б.: Наприклад, для його мами взагалі не зрозуміла природа цих мультфільмів, бо хлопець не малював ніколи, нічим таким не займався - і раптом почали з'являтися цілі світи. Вона не розуміє, звідки це береться, вона не користується інтернетом, у неї немає смартфона, тобто для неї це взагалі все повністю нова епоха. А в нього стоїть SmartTV, він каже, що ефірних каналів він не дивиться, а дивиться переважно YouTube і всі блоги. Тобто це вже інтернет, а не телебачення. Мені здавалось, що у мультфільмах багато рефлексії саме на телебачення. Анатолій читає всяких політичних блогерів на фейсбуці. Його улюблені мультфільми — “Південний парк” і “Сімпсони”, з дитинства — «Ну, постривай». Ще він згадував, що останній фільм, який він бачив, називався «Кров'янка» Аркадія Непиталюка, та передавав йому вітання, казав, що гарний фільм.
Є.М.: Згадала ще один цікавий колажний прийом Анатолія, який він застосував у роботі “Хоумскулери”: замість того, щоб промальовувати фонових персонажів у сцені з урочистою шкільною лінійкою, він вставив трохи оброблену та розмиту чорно-білу фотографію.
Р.Б.: Він вирішує задачу історії. Для розповіді необхідно показати лінійку, на якій розплавлені під сонцем діти змушені слухати спонсора ремонту даху, що сидить під кондиціонерами. Ясна річ, що робити армію дітей - це складніше, ніж узяти фотографію зі шкільного свята, заблюрити їм обличчя і поставити на дошку. Це ключ до розуміння того, що важливо для нього: пружна історія, загальна композиція. Деталі відходять на другий план.
Є.М.: Узагалі образи дітей у нього виключно позитивні, поряд з іншими персонажами, які є відверто негативні: Дядько-жлоб, який користується своїм становищем, аби набути якихось привілеїв. А дитячі персонажі - репрезентація всього правильного, світлого, правдивого. У нього такий дитячий погляд на світ, який йому вдалося зберегти. І анімація - медіум, який він обрав для роботи, - лише підтверджує це.
Р.Б.: Це очевидно, що є якесь дитяче захоплення, є якась внутрішня дитина в ньому, дуже жива. Цією розмовою я також хотів би закликати людей дивитися YouTube-канал Анатолія, розповідати про нього, донейтити на його картку.
Є.М.: Я думаю, це чудова можливість долучитися до розвитку і просування цього художника, переглядати його роботи. І взагалі, можу порадити всім звертати увагу на художників, які існують поза цим звичним, конвенційним, так званим професійним середовищем. Спробувати звернути увагу на те, що художники в невеличких містах і селах часто мають вітальність, якусь інакшість, яка може бути надзвичайно цікавою і цінною для нас усіх.